Відзначилися цікаві зміни в риториці Володимира Путіна, який на початку повномасштабного вторгнення в Україну заявив: "Я лакец, я дагестанець, я чеченець, я інгуш, росіянин, татарин, єврей, мордвин, осетин". Ці слова, повні цинізму, залишилися в пам’яті багатьох. Однак нещодавно, під час зустрічі з силовиками та депутатами, присвяченій погромам у Дагестані, він раптом відзначив, що більше не вважає себе "дагестанцем". Цікаво, що тепер Дагестан став для нього символом Заходу та телеграм-каналів, які, за його словами, провокують ненависть до євреїв.
На думку Путіна, Захід нібито заважає російським правоохоронцям, які протягом тривалого часу спостерігали за насильством без реакції. Варто зазначити, що мітинги в Росії, навіть мирні виступи проти війни, жорстко контролюються, в той час як антисемітські акції пройшли без жодних перешкод.
Згадуючи про антисемітські висловлювання, варто звернути увагу на те, як Кремль реагує на міжнаціональні напруження, за які раніше звинувачував Україну. Влада Росії, намагаючись виставити Заходу вину за зростаючі конфлікти, забуває про свою роль у розпалюванні ненависті.
Кремль, здається, провалив свою концепцію "русской нации", дискредитувавши ідеї "русского мира" разом із Російською православною церквою. Не зважаючи на обговорення закону про "російську націю", прийняття якого так і не відбулося, стає очевидним, що в Росії не ведеться жодної конструктивної політики. Імперські амбіції, спрямовані на захоплення територій, не відповідають сучасним вимогам політики, що будується на цінностях та громадянському патріотизмі.
Власне, ідеї про "русскую весну" і пошук "нацистів" в інших країнах вже не виглядають переконливими, адже акцент змістився на протистояння із Заходом. Тепер, за словами Кремля, у всьому винен саме Захід.
У Росії вже почалися розмови про необхідність дискусії щодо мирного співіснування у післявоєнному світі, але ці заяви варто сприймати з обережністю. Вони можуть бути спробою легітимізувати російську окупацію українських територій, поки Кремль не розробить нову військову стратегію і не реалізує внутрішні зміни. Таким чином, питання розвитку ситуації та подальших дій залишаються відкритими, і від того, як Захід відреагує на ці виклики, залежить майбутнє регіону.
